Боротьба за незалежність Індонезії | Історичний документ

Протягом 350 років Індонезія була колонією Голландії, що призвело до відсталості країни, засиллю іноземних плантаторів, суцільної неписьменності. Шлях до незалежності був тривалим і важким.

Боротьба індонезійського народу за свою незалежність

Під час другої світової війни Індонезія, як і всі країни Південно-Східної Азії, була окупована імперіалістичною Японією. Вона була однією з перших країн регіону, що піднялися на боротьбу з агресором. Рух Опору в Індонезії почалося в підпілля, до 1945 року стало загальнонаціональним. Цьому сприяло зміна всієї міжнародної обстановки, насамперед — мала величезне значення для доль країн Південно-Східної Азії перемога Радянських Збройних Сил над фашистською Німеччиною та Японією.

В ході боротьби з японськими окупантами був створений національний фронт Індонезії, в якому були представлені майже всі класи і соціальні верстви індонезійського суспільства: селяни, робітники, дрібна міська буржуазія, національна буржуазія, патріотично настроєні поміщики. Особливу активність проявляла дрібна буржуазія, фактично стала провідною силою у національно-визвольній боротьбі, оскільки пролетаріат був ще слабкий і малочислен, не володів навичками і практикою боротьби. Комуністична партія Індонезії (КПІ) довгі роки, після розгрому в 1926 році, перебувала у глибокому підпіллі.

У серпні 1945 року, на тлі остаточного розгрому японського імперіалізму, в Індонезії перемогла антиімперіалістична революція: було проголошено незалежність країни, республіканський лад, сформовано національний уряд. Першим президентом став Сукарно, керівник Національної партії. Однак молодій республіці ще довелося відстоювати своє існування в боротьбі з інтервентами: в кінці 1945 року англійські та голландські війська під приводом роззброєння залишків японських військ почали окупацію міст Індонезії. Вони спиралися на підтримку місцевої реакції в особі феодальної знаті, а також частини компрадорської буржуазії. Індонезійський народ став на захист своєї незалежності. Боротьба тривала до кінця 1949 року. Прогресивні сили світу виступали на захист Індонезії. У січні 1946 року СРСР поставив питання про прийняття Індонезії в ООН.

Восени 1949 року імперіалісти змушені були піти з Індонезією на переговори. Згідно з рішенням трьох конференцій, зокрема останньої конференції «круглого столу» в Гаазі, Індонезія, в межах трьох головних островів, оголошувалася незалежною. Але голландським імперіалістам удалося тоді ж нав’язати їй низку кабальних умов, значно обмежили її суверенітет, зберегти за собою Західний Іріан.

Перетворення 1949-1965 років

Після завоювання незалежності Індонезія приступила до ліквідації своєї відсталості шляхом цілого ряду прогресивних реформ. У середині 50-х років Індонезія, розірвавши угоду «круглого столу» 1949 року, ограничивавшее її суверенітет, приступила до націоналізації голландських і англійських банків, підприємств, частини нафтопромислів та іншої іноземної власності. Велика частина промисловості перейшла в руки держави або індонезійської буржуазії. Важливу роль у проведенні всіх цих заходів грала Компартія, чисельність якої збільшилась до 3 млн. осіб. Велика економічна допомога була надана Радянським Союзом.

Боротьба Індонезійської республіки за Західний Іріан зустріла підтримку з боку прогресивних і миролюбних сил світу. В кінцевому підсумку Західний Іріан, переданий під опіку ООН, був у 1963 році возз’єднаний з Індонезією.

Всі ці перетворення зустрічалися вороже внутрішньою реакцією і іноземним капіталом. Йшла боротьба за владу між Національною партією, яка представляла головним чином дрібнобуржуазне демократію, і реакційної мусульманської партією Машуми, що виражала інтереси крупної торгової і промислової буржуазії, поміщиків і частини заможного селянства. У країні почалися збройні сепаратистські заколоти, які очолювали реакційні армійські і мусульманські кола. Ці заколоти, особливо на островах Суматра і Сулавеси, поддерживавшиеся ззовні, були спрямовані на підрив єдності республіки і створення відокремлених районів під «опікою» імперіалізму. Заколоти були придушені, але країні був нанесений матеріальний збиток.

У важких умовах сепаратистських повстань, боротьби за Західний Іріан і все погіршується економічного становища президент Сукарно почав здійснювати свій політичний курс, який отримав назву «спрямовується демократія». Це була політика посилення одноосібної влади президента: в 1960 році пішов розпуск парламенту, склад нового парламенту був призначений самим президентом; встановлено контроль над усіма політичними партіями; з 1963 року Сукарно став довічним президентом. Він все частіше робив неправильні кроки у зовнішній політиці, займався демагогією, в той час як в країні діяв парламент, не проводилася аграрна реформа, життєво необхідна десяткам мільйонів індонезійських селян, швидко зростала прошарок бюрократичної буржуазії, яка вийшла з вищої армійської верхівки і державних службовців.

Події 1965 року і положення Індонезії в кінці 60-х — початку 70-х років

30 вересня 1965 року група офіцерів з особистої охорони президента спробувала зробити державний переворот, щоб ще більше посилити владу президента. Але спроба заарештувати реакційну верхівку генералів зазнала невдачі. Змова був придушений військами генерала Сухарто, який оголосив себе командувачем усіма сухопутними силами і ввів у столиці воєнний стан.

Президент Сукарно був усунений від влади, міністри заарештовано; в 1966 році пост президента зайняв генерал Сухарто. Провал змови спричинив за собою гоніння на прогресивні організації і, в особливості, на Компартію.

Армійська верхівка, яка діяла в інтересах нарождавшейся бюрократичної буржуазії, мусульманських землевласників та духовенства, почала безжально винищувати комуністів.

За офіційними даними в Індонезії було вбито 300 тис. комуністів і співчуваючих їм, тисячі комуністів були кинуті в тюрми і концтабори.

Діяльність компартії і пов’язаних з нею організацій була заборонена. Встановилася реакційна військова диктатура. Армія стала ударною силою антикомунізму і антидемократії.

«Новий порядок» в Індонезії

Період з березня 1967 року і до перших в умовах військової диктатури виборів у 1971 році отримав назву «новий порядок», як би на противагу «старому порядку» при Сукарно.

«Новий порядок» характеризувався подальшим зміцненням військово-бюрократичної диктатури в країні, забороною прогресивних партій та організацій, реакційної економічною політикою, яка поставила Індонезію в повну залежність від іноземного капіталу. Национализированная іноземна власність поверталася її колишнім господарям. Широко розчинилися двері для припливу іноземного капіталу. Імперіалістичні країни почали надавати Індонезії економічну «допомогу» у вигляді позик і кредитів, щоб підтримати антинародний курс Сухарто.

Боротьба за незалежність Індонезії | Історичний документагресії у В’єтнамі, на захист боротьби арабських країн проти агресії Ізраїлю.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: