Бої проти дивізії «Мертва голова» | Історичний документ

У ніч на 1 жовтня 1944 року отримали бойовий наказ про перехід румунсько-югославського кордону та початку військових дій. У переліку супротивників 4-ї гвардійської дивізії називалися дивізії «Мертва голова» та інші частини. З ними треба було битися за землю наших братів.

Маленька пропускна спроможність мосту через прикордонну річку Тіміш відразу загальмувала просування наших військ. Командир дивізіону наказав розвідникам Хромова знайти брід.

Допомогли місцеві жителі. Вони показали дуже зручне місце з пологим берегом і твердим грунтом дна. Незабаром дивізіон в повному складі був уже на території Югославії. І дуже навіть вчасно: фашисти пішли в контратаку.

З населених пунктів Сарча і Шупля до мосту мчали німецькі танки. Два батальйону 3-го гвардійського полку під командуванням капітанів Новалова і Пушкарьова пішли в обхід, а наші батареї зустріли ворога лоб в лоб.

— По мертвій голові, залпом, вогонь — командує комбат капітан Толстогузов.

Тут же вдарила батарея капітана Матюшинского. Поруч зі мною командир полку підполковник Космачев. Коригує роботу батарейцев і теж про мертву голову, тільки вже міцніше. Запалали танки, відповзають, втрачаючи вбитих, автоматники. Над полем бою гримить російське «ура». Після короткої, але жорстокої сутички селища Сарча і Шупля звільнені.

Осінь видалася дощова, і дороги розмило. Зовсім як у нас в Росії і на Україні. Але досвід просуватися по бездоріжжю є. Піхота розмістилася на автомашинах артилеристів, — і вперед.

В одну з темних ночей в’їхали в Лазарево, звільнене напередодні партизанами. Зраділи і ми, і югослави: якщо вже доведеться оборонятися, то разом, звичайно, легше. До ранку підійшли всі підрозділи артполку, і ми взяли курс на Петровград. Здавалося, весь селище вийшов на вулиці проводити нас. Вигуки привітань, квіти, розшиті рушники.

Партизанський загін залишився в селищі, але кілька людей вирушили з нами в якості провідників.

Вже на дальніх підступах до міста розгорілися запеклі бої. Фашисти, користуючись близькістю свого аеродрому, жорстоко бомбили нас. Гинули наші товариші. Тоді гвардійці 8-й і 9-й гаубичних батарей обрушили масований вогонь по взлетному полю.

Через 15 хвилин там вирувала пожежа. Тим часом воїни 3-го і 8-го стрілецьких полків зав’язали вуличні бої. Їх підтримували артилеристи.

У розпал бою до нас пробився югославський громадянин і передав карту міста з нанесеними на ній вогневими точками, іншими військовими об’єктами. Це прискорило розгром фашистів. До вечора бій стих.

Югославські влади з вдячністю прийняли від нашого командування багаті трофеї, у тому числі кілька літаків. Жителі виходять з укриттів, озираючись, по одному. Та раптом як повалять групами, сім’ями.

Стихійно виникають мітинги, наших бійців обіймають. На радісних усміхнених обличчях сльози. Від щастя визволення і гіркоту пережитого. У скорботному мовчанні проходять похорони радянських воїнів. Короткі промови, салют. На могилах виростають гори квітів.

А нам пора в дорогу. Вранці наступного дня отримуємо наказ рухатися на північ. За останні місяці це вже другий крутий поворот. Після Тимишоар ми різко повернули на південь. Тепер — на північ. Рух військ проходить по живописному березі Тиси. Як-то не в’яжеться війна з цією красою.

На полях працюють югославські селяни. Вони готуються до сівби озимого. Війна — війною, а жити якось треба. Чотири роки тут лютували гітлерівці і місцеві четники. Вони буквально грабували селян, не залишаючи продуктів навіть для дітей. Ми передали їм кілька коней зі збруєю. Як вони нас дякували — не передати. Це і приємно, і сумно: до чого довели людей.

До речі, обходилися без перекладачів. Особливо ті, хто володів російською, українською, білоруською.

Наш шлях пролягає по землях Воєводини. Хто тільки не намагався завоювати цей благодатний край: кельти, римляни, гуни, лангобарди, авари, австрияки, німці… Проти фашистів встали всі — від мала до велика.

Бої проти дивізії «Мертва голова» | Історичний документ

Прискореним маршем рухаємося через міста і населені пункти Вечей, Драгутовка, Велика Кикинда. Тут нас наздогнала звістка про звільнення Белграда. На вулицях загальне тріумфування. Москва салютує визволителям.

Багато наші гвардійці нагороджені орденами і медалями, а командир 8-го гвардійського стрілецького полку полковник Панченко удостоєний високого звання «Народний герой Югославії».

З почуттям виконаного обов’язку покидали ми югославську землю. Курс на Угорщину.

В районі Сегеда форсували Тису. Передові ешелони радянських військ пішли вперед, і нашим завданням на цьому етапі було закріплення їх успіхів. Незабаром ми увійшли в місто Кечкемет.

З Москви надійшла приємна новина: відтепер буде урочисто відзначатиметься День артилерії. Вітали один одного, співали, танцювали. Тон веселощів ставив майор Бородін — комдив-2. Він був великим майстром не тільки артилерійського вогню, але і організації загального веселощів.

Коли його підвищили на посаді, ми раділи за бойового товариша і засмучувалися, що втратили дотепника і загального улюбленця.

Тривога, — новий наказ: виступити в напрямку міста Дунапатай, що на південь від Будапешта. В кінці листопада прибули в район Дунафельвар, і в ніч на 30 листопада почали навантаження на судна Дунайської військової флотилії. Річка тут широка й шумлива. Тому, напевно, і командування вирішило використовувати ефект несподіванки.

У десант увійшли підрозділи 11-го гвардійського стрілецького полку під командуванням мого старого друга Забабашкина. Від самого Міус-фронту, де ми воювали пліч-о-пліч, наші доріжки не сходилися так близько. І ось знову разом, оскільки кілька гармат і я разом з ПНП теж входили до складу десанту.

За нашим сигналом артилерія на східному березі відкрила масований вогонь по позиціях противника в районі передбачуваної висадки десанту. Обриси західного берега все ближче. І тут пішли в хід кулемети і автомати. У відповідь — жодного пострілу. Угорські артилеристи відсиджувалися в бліндажах. А потім за нашим наказом розгорнули знаряддя і відкрили вогонь по німцях.

Після короткого бою місто Дунафельвар був узятий. З північно-заходу прибутку батареї майора Березуева і капітана Литашова, який замінив майора Бородіна. Їх батареї супроводжували вогнем інші полки дивізії.

Подальше просування до столиці Угорщини було не настільки безкровним: німецькі та угорські частини посилили опір. Дрібні хутора стали укріпленими пунктами добре оснащеної оборонної системи.

Бої йшли з перемінним успіхом. Піхотинці і артилеристи несли втрати. Смертю хоробрих поліг розвідник дивізіону Коля Шилов, зовсім ще юнак, але надзвичайно хоробрий і винахідливий. Ми дуже його любили.

Нарешті до нас прибула гаубична і 8-а батареї. Їх привів з наведеної переправі через Дунай майор Коваль. Справи пішли краще, щільність вогню значно зросла.

Якщо ви подивіться на карту Угорщини, то зрозумієте, чому фашисти посилили оборону. Зі сходу і південно – сходу столиці атакували наші сусіди, а з півдня, але вже на західному березі Дунаю, вдарила наша дивізія та інші сполуки фронту. Створювалася загроза оточення Будапешта. Німецьке командування покладало великі надії на оборонну лінію «Маргарита».

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: