2 бойові операції 15-річного гвардійця | Історичний документ

Це було у селі Петровському на Київщині. Микола Семенович Ананьєв отримав наказ переправитися з розвідниками на ворожий берег Дніпра. Взяли з собою і Колю Букіна. Одягався він у подаровані Євдокією Микитівною полотняні штани й сорочку, через плече перекинув торбу.

Повзуть розвідники. Розуміють один одного без слів. Досвідченим оком помічають все потрібне і тут же наносять на карту.

— Тсс, — прикладає палець до губ старшина.

Розвідники завмирають, прислухаються… Можна рухатися далі. Праворуч гуркочуть вибухи, і горизонт забарвлюється вогненно-яскравими сплесками. Раптом у гавкіт собак, що доноситься з села, вплітається потужний гул моторів.

— Виручай, Нікола. Треба дізнатися, що там таке в Петровськом, — говорить старшина Ананьєв. — Тільки обережніше. Бачиш, вартові на околиці.

— Нічого, вужем проповзу, — пошепки відповів Колька і безшумно зник.

Розвідники залягли. Години через два з-за кущів на стежку виринув Колька. Йде, на всі боки озирається. Звідки не візьмись — німець з автоматом. Кинув Колька сумку та тікать. Німець в два стрибки наздогнав його і поволік до села.

Роздумувати ніколи: старшина скинув автомат. Вистрілив Микола Семенович і очі заплющив. Але не дарма все-таки Ананьєва називали кращим стрільцем в роті.

Дивляться розвідники: біжить Колька за овсяному полю, за щоку тримається, з неї кров хльостає. Німці відкрили вогонь, а потім в погоню кинулися. Але розвідники пішли від неї без втрат і багаті дані про противника принесли.

У той самий пам’ятний день наздогнало Кольку звістка: уряд нагородив його орденом Червоного Прапора за знищення ворожого дзоту в бою під Прохорівкою.

Це сталося під Вітебськом. Група розвідників отримала завдання захопити «язика». В групу входило дев’ять осіб, десятий — Колька Букін. На цей раз розвідники, враховуючи його особливі заслуги, взяли з собою Миколку, але попередили: вже тепер точно в останній раз.

Коли догоріли червоні вугілля вечірньої зорі, розвідники в камуфльованих халатах рушили до переднього краю. У кожного був автомат, на поясі по дві гранати і кинджал, за плечима наплечника з патронами і мінімальним запасом продуктів. Тільки Колька був легко — дві гранати та пістолет.

Опівночі по лощині група проникла на ворожу сторону. На другу добу Коля, посланий у розвідку на невеликий хутірець, повідомив, що тут зупинилися на нічліг чотири гітлерівця.

Коли стемніло, потай підібралися до хуторку і встановили спостереження за крайнім будинком. Розвідникам, звичайно, нічого не варто було розправитися з чотирма фрицами, але по дорозі, що проходила неподалік, з пригашенными фарами рухалися автомашини, доносилася німецька мова.

Минуло години дві. Раптом на порозі з’явився гітлерівець, підсвічуючи собі ліхтариком. І раптом сильні руки затисли йому рот. Сунули кляп. За сараєм «мови» надійно зв’язали, а потім загорнули в плащ-палатку.

Але не встигли рушити, як засвистали кулі і зовсім близько стали здійматися піщані фонтанчики. Це хопилися свого товариша гітлерівці і підняли тривогу. Над полем, по якому повзли розвідники, спалахнули ракети, зашарили промені автомобільних фар.

2 бойові операції 15 річного гвардійця | Історичний документ

Рятував чагарник. Тепер просувалися ривками, роблячи короткі перепочинки в бомбових воронках. На постріли не відповідали, але погоня не відставала. Тоді була виділена трійка для прикриття, інші потягли «вантаж». Але тут поранило Колю, а потім ще двох розвідників. Двоє ще могли рухатися самі, а ось Кольку довелося тягнути. Насилу дісталися до лощини, за якої переходили лінію фронту.

Позаду лунали автоматні черги, вибухи гранат. Це трійка вела бій з погонею.

Колька лежав у долині. Неймовірна біль палила ногу. «Тільки б не застонать», — боявся Колька і спрямовував очі в досвітнє небо. Але ось з його купола зірвалася зірочка, за нею — друга, третя… Над полем бою йшов зоряний дощ і, згораючи, залишав за собою білясті сліди.

На світанку група доставила «мови» в штаб, а Кольку в медсанбат, звідки його відправили в тиловий госпіталь.

Часто приходили туди солдатські трикутники, І в кожному — порада: «Поправишся — вступай вчитися».

Коли рана зажила, в госпіталі йому дали направлення в один з кавказьких санаторіїв. Лікарі настійно наказували йому, тривале лікування. Але замість півдня п’ятнадцятирічний гвардієць повернув на захід.

Свою розвідроти розшукав в Житомирській області. Тільки тепер у розвідку його не брали. Навіть старшина Ананьєв не йшов на поступки:

— Їдь-но ти, Миколо, додому. Повоював, і вистачить.

Не чекаючи, поки його з нарочним відправлять в тил, Колька перейшов в 130-й окремий гвардійський батальйон зв’язку.

З телефонної котушкою Коля Букін дійшов, переслідуючи ворога, до самої Німеччини, а потім у складі танкового корпусу опинився на Далекому Сході. Щоправда, безпосередньо в розгромі Квантунської армії він не брав участь, дісталася скромна роль — возити на бронетранспортері кухню. На пропыленной гімнастерці Коли Букіна до 1945 році полум’яніли вісім червоних і золотих смужок — поранення.

Не за всі подвиги він отримав нагороди. Десь загубилися подання на дві медалі «За відвагу», орден Червоної Зірки. Але і тих, з якими у вересні Колька повернувся додому, було достатньо, щоб люди стали називати його героєм.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: