11 партійних і 60 комсомольських квитків загиблих | Історичний документ

Чим ближче до фронту, тим важче ставало йти. Все частіше зустрічалися гарнізони ворога, по дорогах рухалися війська противника. Проте з наближенням до фронту ми відчували ні з чим незрівнянну радість. Ми вже чули артилерійську канонаду. Кожен з нас думав про себе: «Ми ще повоюємо! Буде і на нашій вулиці свято!».

До свята, щоправда, було ще далеко, 28 жовтня 1941 року в районі села Машухина Гора ми перетнули лінію фронту й досягли мети, яку поставили перед собою на світанку 29 серпня.

В село Машухина Гора ми увійшли вже затемна. Ми розмістилися у великому пятистенном будинку. Гітлерівців в селі не було, але вони часто навідувалися сюди з найближчого гарнізону (він знаходився в селі Реваницы), щоб поживитися курми, молоком, яйцями. За розповідями господині будинку, де ми зупинилися, і її сина Колі дванадцяти років, кілька днів тому в село приходили наші розвідники. На підтвердження своїх слів хлопчик простягнув нам невеличкий листок. Це була газета з’єднання «Вартовий» за 15 жовтня. Вперше за весь довгий шлях ми тримали в руках нашу радянську газету!

Правда, повідомлення Радянського інформбюро були нерадісні. У них йшлося про здачу Харкова і Орла. Але газета писала також, що Червона Армія чинить запеклий опір ворогу, а це для нас означало дуже багато. Наша Батьківщина бореться.

Хлопчик розповів, що наші бійці тепло одягнені і у кожного автомат. Це повідомлення нас порадувало.

Повечерявши гарячою картоплею в мундирі, яку дали нам жителі села (а адже в них майже не було чого їсти після грабіжницьких нальотів гітлерівців), ми вляглися спати. Виставили вартових парних, забезпечили їх гранатами і трофейними автоматами, зарядженими розривними кулями.

Вартові мінялися щогодини. Вже випав сніг,
а наші чоботи від важкого переходу по лісах і болотах зовсім зносилися.
Ця ніч, на 28 жовтня, остання на окупованій ворогом землі, тяглася нескінченно. Коли розвиднілося, ми зібралися в дорогу. Проводити нас до лісу зголосився Коля. Він навіть хотів провести нас до застави, але мати заборонила йому це.

Дійшовши до лісу, ми стали прощатися з ним. Коля наполегливо просив дати йому наган, який він бачив у сержанта Ярославцева, він так обіцяв неодмінно вбити німця, що дехто вже було погодився дати йому цей наган, але ми йому, звичайно, зброю не дали. Потискуючи його тоненьку ручку, ми подякували йому і побажали йому стати розвідником і взяти в полон важливого генерала.

Припорошенная снігом дорога лежала незайманою цілиною. Ліс, одягнений в зимовий наряд, був як на новорічній листівці. Зелені ялини обережно простирали обважнілі від снігу лапи, ніби боячись, що сніг осиплеться від необережного дотику до них. Тиша. Тільки непосидюча сорока голосно стрекотала, перелітаючи з одного дерева на інше.
Добре було йти по дорозі крізь зимовий ліс, вдихати хвойний аромат, а від свідомості, що скоро ми зустрінемо своїх, ставало зовсім радісно.

Вже через годину ми були серед своїх. Бійці Червоної Армії, яких ми зустріли, були тепло одягнені, у багатьох в руках були автомати вітчизняного виробництва. Вони пригощали нас махоркою і уважно слухали розповідь про нашому важкому шляху в тилу ворога. З нашого батальйону залишилося в живих лише 28 осіб.

Офіційний рапорт від мене прийняв дуже симпатичний, чепуристий молодший політрук в хромових чоботях, шкіряній куртці, туго затягнутої ременем, і в новій кашкеті з малиновим околом. Він розповів нам обстановку в країні, про положення на фронтах, про ті великі труднощі, які переживала наша Батьківщина.

Отже, 28 жовтня скінчився наш двомісячний перехід в тилу ворога від Талліна до Селігеру. Позаду залишилося близько тисячі кілометрів важких доріг і сотні загиблих бійців і командирів 31-го окремого місцевого стрілецького батальйону КБФ. Ми виконали наказ нашого комісара і винесли з собою не тільки зброю, свої партійно-комсомольські документи, а й документи загиблих товаришів.

11 партійних і 60 комсомольських квитків загиблих, партквиток комісара та його посвідчення особи ми здали в політвідділ тилу 27-ї армії. Особисті речі комісара (кишеньковий годинник і записну книжку) вже після війни я відправив його дружині.

У невеликому селі Павлиха, де перебували передові частини Червоної Армії, нас досхочу нагодували армійськими щами і хлібом, від якого ми вже встигли відвикнути, — жителі пограбованих німцями Псковської, Ленінградської, Новгородської та Калінінської областей замість хліба їли різні сурогати, тільки нагадували хліб.

11 партійних і 60 комсомольських квитків загиблих | Історичний документ

Розпрощавшись з молодшим політруком і отримавши від нього відповідний документ, ми попрямували на пересильний пункт. Перевіряли нас недовго, після чого ми роз’їхалися по різних частинах 27-ї армії.

Правда, я повідомив деяким начальникам бажання своїх товаришів зберегти наш загін і після невеликого відпочинку, добре озброївши і обмундировав його, послати за тим же маршрутом назад. Нам так хотілося розгромити ті німецькі гарнізони, які зустрілися на нашому шляху і які ми змушені були обходити.

Але на наше прохання відповіли, що скоро всі ми підемо на захід, і кожному з нас було наказано виконувати свій військовий обов’язок там, де його поставили.

Я був призначений секретарем партійного бюро 159-го армійського запасного стрілецького полку 27-ї, а потім 4-ї ударної армії.

Донині я з вдячністю і повагою згадую командира полку підполковника Сергія Івановича Жемеркина і комісара полку старшого батальйонного комісара Миколи Олександровича Нікуліна. На жаль, я досі не знайшов нікого з тих своїх друзів, з ким у важку пору початкового періоду війни ділив і гіркоту поразок, і сподівання на нашу майбутню перемогу. Саме з ними я пройшов через усі випробування війни, але ні на хвилину ми не втратили віри в правоту справи, за яку боровся не на життя, а на смерть весь наш радянський народ.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: